17 травня 1885 року народився Микола Удовиченко (Удовидченко) — генерал-хорунжий Армії УНР. Автор спогадів про український національний рух в російсько-імперській армії 1917-1918 рр.
Народився у Харкові. Старший брат генерала і віце-президента УНР в екзилі (1954 — 1961) Олександра Удовиченка (про якого був пост на сторінці НПВ 20 лютого).
З початком Першої світової війни за власним бажанням був відряджений до 129-го піхотного Бессарабського полку, командир роти та батальйону. Був поранений. З 1916 — обер-офіцер для доручень штабу головнокомандувача Південно-Західного фронту, помічник начальника топографічного відділу 2-го генерал-квартирмейстерства штабу Південно-Західного фронту, у подальшому — начальник цього відділу. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 10 червня 1917 — член українського генерального військового комітету Центральної Ради. З липня 1917 — уповноважений Українського генерального військового комітету при штабі Південно-Західного фронту.
З 10 грудня 1917 — начальник мобілізаційного відділу Українського Генерального штабу УНР. У січні 1918 — командир Охочекомонного куреня працівників Військового міністерства УНР. З 09.02.1918 — начальник розвідчого відділу Гайдамацького Коша Слобідської України.
З 3 березня 1918 — начальник головного управління персонального складу Головного штабу УНР, у подальшому — Української Держави. 19 липня 1918 наказом Військової офіції був підвищений до рангу військового старшини, 3 грудня 1918 — до рангу полковника. З грудня 1918 — у розпорядженні головнокомандувача Правобережного фронту військ Директорії.
28 лютого 1919 р. вийшов у відставку. 19 березня 1920 повернувся на військову службу до Армії УНР: помічник командира 4-ї Стрілецької бригади Армії УНР, начальник персонального управління Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.
Автор надзвичайно цікавих спогадів (рукопису) «О начале украинского национального движения в русской армии, 1917—1918.»
Помер 20 липня 1935 у м. Омекур (Франція).