12 квітня 1879 року народився Андрій Лівицький — Президент УНР в екзилі (1926–1954). Урядовець Української Народної Республіки: тимчасово керуючий Міністерством внутрішніх справ УНР, Міністр юстиції Директорії УНР (1919—1920), Голова Ради Народних Міністрів (1920 — 1926), Голова Директорії УНР Україна (1926—1948). Ініціатор створення Української Національної Ради в еміграції.
Народився на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії в дворянській родині корнета Миколи Лівицького та його дружини Наталії Петрівни. Рід Лівицьких мав козацько-старшинське походження, і був споріднений із нащадками гетьмана Павла Полуботка.
Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Ґалаґана в Києві. У 1896 вступив до Київського університету святого Володимира. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі, за що двічі російсько-імперськими окупантами ув'язнювався в Лук'янівській тюрмі (1897, 1899) та був висланий на Полтавщину «під гласний нагляд». Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (1903—1905), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905—1913), мировим суддею Золотоніського повіту (1913—1917).
Як один із засновників Революційної української партії (РУП), протягом 1902—1903 належав до ядра київського комітету партії. У 1903—1906 очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 був головою «Лубенської республіки», а також очолював загін громадської самооборони, котрий складався з шести бойових дружин. На початку січня 1906 заарештований російсько-імперськими окупантами, але втік з-під варти. У жовтні 1907 під час перебування в Лубнах заарештований удруге й півтора року відбував в російському ув'язненні. 1909 знову засуджений у Києві військовим окружним судом російсько-імперських окупантів до тюремного ув'язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією.
У березні 1917 призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом Української Центральної Ради (УЦР). Від серпня 1917 по травень 1918 був гласним (депутатом) Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП. Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.
Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою Павла Скоропадського 4 травня 1918, працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Входив до складу Українського національного союзу, опозиційного владі гетьмана Скоропадського. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.
За доби Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Бориса Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті Ісаака Мазепи. У жовтні 1919, як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави.
11 лютого 1920 був арештований у Кам'янці-Подільському разом із представниками уряду УНР Ісааком Мазепою, Іваном Огієнком, Осипом Безпалком відповідно до наказу польського головного комісара Волині й Подільського фронту А. Мінкевича. Офіційне вибачення за «прикрий випадок» арешту було надано польським МЗС 11 березня українській дипломатичній місії в Варшаві. 22 квітня 1920 підписав союзний договір із Польщею. В уряді УНР на чолі з В'ячеславом Прокоповичем з травня 1920 залишився на посаді заступника голови Ради народних міністрів і міністра юстиції. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 відстояв тезу про продовження діяльності уряду УНР в екзилі.
Разом із Симоном Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920—1921 — виконувач обов'язків голови уряду УНР, в 1922—1926 — голова уряду УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції; став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. По загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.
Протягом 1926—1954 очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. Тарас Бульба-Боровець, в своїх спогадав зазначає, що саме за таємним погодженням від Андрія Лівицького, він почав творити Українську повстанську армію (УПА «Поліська Січ») на окупованих німцями українських землях в червні 1941 року.
Під кінець Другої світової війни А. Лівицький переїхав з Варшави до Німеччини. Під його керівництвом уряд в еміграції з травня 1945 активізував діяльність і обновив свій склад. У 1948 ініціював створення Української Національної Ради — з метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Центру УНР в екзилі — у співпраці з Ісааком Мазепою.
Помер 17 січня 1954, і був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.
Екзильний Уряд УНР заснований Андрієм Лівицьким, припинив своє існування після здобуття Україною Незалежності, коли тодішній Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк 22 серпня 1992 передав повноваження і атрибути тодішньому Президенту України Леоніду Кравчуку. Передані атрибути екзильного Уряду УНР, зокрема «Знак гідності Голови Української Держави», досі в українському законодавстві не унормовані.
27 березня 2009 Національний банк України увів до обігу ювілейну монету «Андрій Лівицький» (серія «Видатні особистості України»). Одна з вулиць міста Канева носить ім'я Андрія Лівицького. 5 квітня 2018 року в місті Прилуки відкрили меморіальну дошку Андрію Лівицькому.